Пам’яті світлої берегині скарбів історії Уманського НУС
Лариса Олександрівна була багатогранною творчою натурою та блискучим мистецтвознавцем. У ній гармонійно поєдналися риси дослідника та майстра слова, відчуття кровного зв’язку з рідною землею, повага до традицій, а ще –загострене почуття особистої відповідальності за збереження культурних надбань минулих поколінь.
Лариса Олександрівна народилася 01 січня 1951 року в селі Кам’янка Липовецького району Вінницької області в сім’ї службовців. Закінчивши у 1969 році Уманську середню школу № 1, навчалась в Уманському сільськогосподарському інституті на факультеті плодоовочівництва і виноградарства. А, отримавши у 1974 році диплом, розчала свою трудову діяльність у художньому відділі картинної галереї Уманського краєзнавчого музею, де працювала спочатку молодшим, а потім старшим науковим співробітником. І чи не саме Провидіння визначило шлях Лариси Олександрівни, адже вона закохалася у свою справу. Її світогляд формувався разом із накопиченням життєвого досвіду, при цьому потрібно було мати неймовірну наполегливість і працездатність з одного боку та захоплення своєю справою, любов’ю до неї ‒ з іншого.
Робота та життя вимагали більш професійних і поглиблених знань, тому Лариса Олександрівна вступила до Київського державного художнього інституту на факультет мистецтвознавства, який закінчила у 1985 році. Свою дипломну роботу захищала за темою «Художні особливості садово-паркових ансамблів Черкаської області».
У 1988 році Лариса Олександрівна була запрошена на роботу до нашого навчального закладу на посаду завідувача музею історії Уманського сільськогосподарського інституту, де плідно працювала протягом 25 років, аж до 2013-го. Широта та ґрунтовність знань, а також наукова підготовка, дали їй змогу стати улюбленим і цікавим екскурсоводом численних відвідувачів, гостей, студентів і співробітників навчального закладу. Вона постійно проводила свої історичні дослідження, виявила низку унікальних історичних документів і фото, які дають змогу повніше пізнати віхи становлення та значення Головного училища садівництва, як першого навчального закладу із садівництва на теренах тодішньої Росії.
Саме за її керівництва у 2003–2004 рр., враховуючи історико-культурне значення зали музею та будинку в цілому, з нагоди 160-річчя Уманського державного аграрного університету, було проведено капітальний ремонт приміщення та третю реконструкцію експозиційних стендів і вітрин музею. В експозиції поетапно були представлені всі історичні періоди розвитку навчального закладу, починаючи з часу заснування у 1844 році. Вона має два тематичні розділи – історія та сьогодення. Фото, документи, рукописи, друковані видання, речові експонати сторінка за сторінкою розповідають про заклад, його викладачів, випускників, студентів і знакові події у долі навчального закладу.
Паралельно з роботою в музеї Лариса Олександрівна займалася викладацькою діяльністю. Активність, ініціативність, організаторські здібності дали можливість створити та керувати студентським гуртком з краєзнавства, де вона охоче ділилася своїми знаннями та вмінням. Завдяки її зусиллям обізнаність гуртківців постійно зростала, адже вона впродовж тривалого часу займалася дослідженнями історії Уманського краю та дендропарку «Софіївка», культурних надбань Черкащини, мистецьких набутків Уманщини та її видатних людей. Упродовж сорока років Лариса Олександрівна була позаштатним екскурсоводом «Софіївки». Її екскурсії були не лише надзвичайно цікавими та змістовними – вони вирізнялися малознаними фактами, власними цікавими інтерпретаціями й ілюструванням розповідей рідкісними фотографіями.
Вона була прекрасним лектором, неординарною, обдарованою, талановитою людиною, яка чудово володіла словом і писала вірші. А тому з 1974 року обійняла посаду літредактора всеукраїнського науково-виробничого журналу «Новини садівництва».
Лариса Олександрівна мала своє бачення історичних подій і вміла відстоювати власні переконання на основі архівно-документальних підтверджень, тому її завжди слухали дуже уважно, адже в основі кожного твердження лежали глибокі знання.
Людина сама визначає свій шлях і пише власну формулу успішності. Тож коли доля усміхається і людина обирає професію за покликом серця ‒ успіх гарантовано. Підтвердженням цьому є життєвий шлях Лариси Олександрівни.
Широкий і наповнений емоціями та подіями, він поступово стає стежинкою, губиться, розчиняється у часі та просторі, поступово іде в небуття, залишаючи по собі світлий спомин і віру у прийдешні покоління. Саме таку думку висловила Лариса Олександрівна у своєму останньому вірші.
Оксана Свистун, фахівець першої категорії наукового відділу,
завідувачка музею історії Уманського НУС
