28.06.2019 275

Історія одного випускника

Історія одного випускника
Історія одного випускника

Анатолій Михайлович Герасимчук ріс у дружній багатодітній родині. Батьки, прості робітники, долучали дітей, трьох хлопчаків, до праці на землі, чим і привили любов та цікавість юнаків до сільськогосподарської діяльності. Зростаючи в селі Китайгород, що на Вінничині в Іллінецькому районі, хлопець мріяв про подорожі, набуття нових знань і освіту, яка дозволила б працювати на землі у сфері агрономії.  

Перша можливість виїхати на тривалий час з родинного гнізда випала, коли Анатолій вступив до Іллінецького сільськогосподарського технікуму. Відстрочки в технікумі не давали, тому через рік юнака призивають до армії. Та Анатолій, будучи кмітливим, встигає завершити курси водіїв – про всяк випадок. Та не склалося бути водієм: в армію призвали до Севастопольського флоту в школу «Сатурн», аби юнак здобув навички розвідника-диверсанта.

Для довідки: у 60-ті роки виникла необхідність у відродженні морської піхоти на Балтійському, Тихоокеанському, а пізніше на Чорноморському та Північному флотах. Морська піхота була створена на базі мотострілкових частин Сухопутних військ і прямими нащадками морської піхоти ВОВ не являлася. Таким чином, у 1971 році Директивою ГК ВМФ було створено 299 навчальний центр морської піхоти на Краснознаменному (Червоностяжному) Чорноморському флоті у м. Севастополь. Головними завданнями навчання була спеціальна підготовка: морська, повітрянодесантна, легководолазна, розвідувальна, інженерна, тактична, вогнепальна, військова топографія, організація й озброєння ймовірного противника. Учбовий центр ВМФ знаходився у підпорядкуванні начальника берегових ракетно-артилерійських військ морської піхоти КЧФ (Кримського Чорноморського флоту).

Аби не розголошувати таємницю навчання, юнаки, майбутні водолази-диверсанти, мали дати письмове зобов’язання «про нерозголошення».

Повернувшись додому, Анатолій вирішує навідати брата Володимира, який вступив до Уманського сільськогосподарського інституту. Юнак рішуче забирає документи з Іллінецького технікуму та, під приємним враженням від міста Умань й інституту, в якому навчається брат, вирішує влаштуватися поруч, аби будь-якою ціною стати студентом цього навчального закладу. Звісно, вступні екзамени були надто серйозними для сільського юнака, тому першу спробу вступу він провалює. Та кмітливість, наполегливість і український оптимізм дозволяють юнаку все ж мріяти про навчання в навчальному закладі. Підучивши екзаменаційні предмети ( хімію, українську мову, біологію, фізику) та паралельно оформившись працювати кочегаром у теплиці інституту і живучи в навчхозі, майбутній студент подає документи до підготовчого відділення.

Для довідки: на той час у сільськогосподарському інституті були такі факультети: агрономічний, плодоовочевий, агропедагогічний, економічний, підвищення кваліфікації, заочного навчання, громадських професій, підготовче відділення.

Анатолій обирає агрономічний факультет, оскільки освітня стратегія останнього полягала у підготовці фахівців, здатних займатися впровадженням і освоєнням науково-обґрунтованої системи землеробства та подальшої інтенсифікації (процес та організація розвитку) рослинництва з метою збільшення виробництва та підвищення якості вирощеної продукції, підвищення родючості ґрунту та збереження екологічної рівноваги довкілля.

Згадує Анатолій Михайлович і тему твору з української мови: «З чого починається Батьківщина». Саме на цьому випробуванні епістолярний політ юнака вражає приймальну комісію, а його результат з високим балом відіграє вирішальну роль у вступних іспитах.

Пам’ятає колишній студент і вимогливість викладачів інституту: Майї Юхимівни Замаховської (викладач німецької мови) і Володимира Федоровича Міхнова з його вищою математикою: «…Анатолій, ви не читали…», й Івана Маркіяновича Карасюка: «… наш корабль движется, і ви можете лишитися за його бортом»», і Миколу Васильовича Недвигу. Легендарна фраза Юрія Миколайовича Мішкурова з генетики: «Неуд, прийдете наступного разу!».

Такі коронні цитати змушували з однієї фрази розуміти все студентське братство, про якого викладача йде мова. Так весело у навчанні проходили студентські роки. Проживаючи у гуртожитку № 3, кімната 100, на території студентського містечка, разом із сусідами по кімнаті Олексієм Гордієнком, Миколою Дерев’янком і Віктором Смілянцем, юнаки завжди знаходили заняття для дозвілевої діяльності. Зазвичай, у пріоритеті були заняття спортом, футболом чи баскетболом, оздоровлення в санаторії-профілакторії і вечірні прогулянки Софіївкою.

Того часу, з 1974 по 1979 рр., у роки навчання Анатолія в Уманському сільськогосподарському інституті, ректором був Олександр Іванович Здоровцов, проректором з виховної роботи – Іван Маркіянович Карасюк, куратором групи – Георгій Іванович Леонтьєв.  

У пам’яті колишнього студента з великим теплом у очах виринають спогади про студентське життя, викладачів та одногрупників. І нині, зустрічаючись з колишніми друзями, хлопці цитують своїх наставників-педагогів, сміхом повертаючись у минуле – молодість. Микола Матвійович Шкварук, деякі цитати: «… Шановні студенти! Я викопав дві тисячі ям, то я коротенько зупинюся на кожній ямці…», «…бери додаткове питання, бо ви отримаєте «задовільно»!», «… Ах!! (після відповіді), то ви й на «задовільно» не знаєте!». Скупість на оцінки та чудове почуття гумору у невтомних викладачів була в усі роки історії університету.

Стипендія на той час була 40 рублів, а підвищена – 45 рублів. Та юнак, який тоді вже був закоханий у свою майбутню дружину, ще знаходив вечірні підзаробітки, розвантажуючи вагони... Та швидко промайнули веселі безтурботні студентські роки – і держзамовлення розігнало юнаків і дівчат по різних куточках України. Багато одногрупників стали відомими та значущими, однак найголовніші люди – друзі та викладачі – лишаються світлою сторінкою, спогадом у серці.

І, дякуючи організаторам традиційної зустрічі випускників, тепер вже Уманського національного університету садівництва, з трепетом і приємним хвилюванням Анатолій Михайлович Герасимчук зустрічає друзів, які, певне, зупиняться у нього, щоб знову поринути у яскраве студентське минуле, прихилити голову до стін, де колись ходили нині вже покійні, але такі дорогі серцю, товариші та викладачі, подивитися у вічі послідовникам: а чи такі ж безкорисні та світлі мрії пов’язані з навчанням у них сьогодні?

І вони зустрічатимуться, знову і знову, і нині, коли університету виповнюється 175, і – надалі… І хай дарує Господь вам усім, шановні викладачі-педагоги, що завжди радо чекають своїх вихованців, мов рідних дітей, і вам – випускники усіх років одного з найстаріших навчальних закладів України, – многая літа! Мрійте й надалі, адже мрії збуваються!

Записано зі слів випускника Уманського сільськогосподарського інституту 1979 року Анатолія Михайловича Герасимчука