15.02.2013 4846

Афганістан болить в моїй душі

Ти – вічний біль, Афганістан,

Ти – наш неспокій.

І не злічить глибоких ран

В борні жорстокій…

     В актовій залі Уманського національного університету садівництва людно: серед присутніх багато студентів, людей зрілого віку та гостей, на грудях у яких подзенькують ордени та медалі, а голови вкрила вже паморозь сивини.

     За ініціативи Наукової бібліотеки, профспілкового комітету, Центру культури і виховання та ради студентського самоврядування університету 12 лютого відбулася виховна година «Афганістан болить в моїй душі», присвячена 24-й річниці виводу радянських військ з Афганістану.

     Пам’ять крутить старе кіно, в якому обпаленими крилами спливають спогади про Афганістан і, як відлуння афганських гір, лилися вистраждані згадки з вуст гостей. Кожна з них – окроплена кров’ю.

     Юнаки та дівчата з кафедри військової підготовки університету розповіли про історичні факти афганської війни, донесли до всіх присутніх інформацію, яка раніше була засекреченою: 15.000 радянських солдатів загинуло у цій найбезглуздішій війні, яка розтяглася на довгих 10 років.

     Командир військової кафедри Валерій Цкітішвілі заспівав пісню «Один патрончик на двоих», в якій йдеться про людські цінності, що пізнаються тільки на війні.

Командир військової кафедри Валерій Цкітішвілі заспівав пісню «Один патрончик на двоих»
Командир військової кафедри Валерій Цкітішвілі заспівав пісню «Один патрончик на двоих»

     Ліричну ноту вечора продовжили учасники ансамблю танцю «Лювіна», подарувавши присутнім «Білий вальс». І злітали у вись білими птахами слова мелодії: «Ждет тебя твоя невеста…»

Білий вальс
Білий вальс

     Їх було тринадцятеро, наших полеглих земляків-афганців, уродженців Уманщини: Володимир Шевчук, Олексій Хміль, Олександр Кузьмук, Микола Руденко, Володимир Майко, Іван Цвітоха, Олександр Захаревський, Василь Хамко, Володимир Гребенюк, Юрій Татаринов, Андрій Лискін, Микола Бондар, Олександр Воронов.

     Юнаки у військовій формі з лампадками в пам’ять про загиблих утворили журавлиний клин. Метроном відбиває по краплі хвилину мовчання: «Натягнуті нерви, немов тятива, і сумно згасає, і тяжко сплива хвилина мовчання…»

Юнаки у військовій формі з лампадками в пам’ять про загиблих
Юнаки у військовій формі з лампадками в пам’ять про загиблих

     Вони живуть серед нас, герої та учасники тих страшних подій, автори  книги «Відлуння афганських гір», і є випускниками університету: Олег Зайченко, Олександр Кулібаба, Сергій Боровіцький і Павло Семченко, співробітники університету: Юрій Голубєв, Сергій Безрідний, Василь Однокінний, Микола Коломієць.

Пам’ять крутить старе кіно, в якому обпаленими крилами спливають спогади про Афганістан і, як відлуння афганських гір, лилися вистраждані згадки з вуст гостей
Пам’ять крутить старе кіно, в якому обпаленими крилами спливають спогади про Афганістан і, як відлуння афганських гір, лилися вистраждані згадки з вуст гостей

     Олег Зайченко – голова спілки воїнів-інтернаціоналістів, саме завдяки йому 10 років тому побачила світ книга «Відлуння афганських гір». На запитання, чим був і є для нього Афган, відповів, що на війні пізнав справжню дружбу, якої на «гражданці» не існує.

     Олександр Кулібаба – дорогу ціну заплатив він за можливість жити і бачити білий світ, адже втратив на війні руку і ногу. Але серед жорстоких буднів війни пам’ятає  тільки найцінніші моменти.

     Сергій Боровіцький – подарував глядачам пісні, які зачепили найпотаємніші куточки людської душі: «Афганистан – проклятый, дикий, горный край. Приказ простой: Иди вперед и умирай». Працюючи викладачем профтехучилища, найвищим завданням вбачає виховувати молоде покоління.

     Афганістан навчив його цінувати життя, ділити шматочок хліба і ковток води. Сергій Боровіцький звернувся зі сцени до студентської молоді із закликом: «Чим більше ви будете робити добро, тим більше буде у вас щасливих днів. Ви – надія держави. Побудуйте життя у країні так, щоб майбутнє покоління знало про війну лише із фільмів та книг».

     Павло Семченко – війна стала для нього випробуванням, адже зовсім юним він зустрічав 1984 рік у Кандагарі. На війні здобув загартування та витримку, бо служив сапером. Почуття товариськості відчув саме там, коли життя було на вагу кулі.

     Проректор з науково-педагогічної роботи Іван Іванович Мостов’як  побажав афганцям добра і щастя, миру і достатку, довгих років життя.

     До глибини душі пройняв вірш студентки Вікторії Кожухівської, яка присвятила його своєму батькові.

     Гарячою краплею стікала сльоза у присутніх в пам’ять про тих, хто ніколи не побачить рідної землі, для кого не розквітнуть навесні сади, за тих, кому було всього лише 19 літ…

Фото на згадку
Фото на згадку

     Приємно, що маємо таке покоління, яке співає пісні тих років, проймається долею учасників афганської війни, гіркотою тих невиправданих літ.

 

                                    Надія Зубова,

методист Центру культури і виховання